Єдина надія Путіна. Який курс обрав Кремль

Російські військові стратеги стверджують, що результат сучасних воєн вирішується у високоінтенсивний початковий період. Повномасштабний наступ, цілі якого вже багато разів змінювалися, спочатку, 24 лютого 2022 року, був запланований на досягнення вирішального успіху за два тижні.

Однак 4 червня війна перетнула символічну віху — 100 днів, і на стратегічному горизонті Росії не видно нічого схожого на перемогу, при тому, що навіть цілі були звужені до завоювання лише спустошених Донецької та Луганської областей. Росія продовжує кидати свої війська на зруйнований Сєвєродонецьк після низки масованих артилерійських обстрілів. Усе це разюче контрастує з тими ювелірно точними військовими операціями, про які так люблять просторікувати російські військові теоретики. Послідовність незначних тактичних успіхів за останні два тижні може, по суті, наблизити стратегічну поразку, оскільки виснажені батальйонні тактичні групи зазнають більше втрат і можуть бути об’єднані, а не посилені через брак резервів.

Вище командування РФ відмовилося від концепцій, що описують сучасне поле бою як взаємодію високотехнологічних систем озброєння, і відступило від радянських військових методик, що передбачають масоване застосування вогневої потуги. Цей архаїзм оперативного планування супроводжує демодернізація силових структур Росії: знімають зі зберігання застарілі системи озброєння, такі як танки Т-62.

Російські ВПС не можуть ані встановити контроль над повітряним простором, ані забезпечити ефективну наземну підтримку, тому саме артилерія домінує на відкритій, але густо забудованій лінії фронту битви за Донбас. Чисельна перевага у великокаліберних гарматах усе ще на російському боці, але прискорена доставка різних західних артилерійських систем, зокрема гаубиць М777 зі США та від їхніх союзників, незабаром надасть українській армії значної переваги. Ще більше дратує російське командування рішення Вашингтона поставити Україні РСЗВ M142 HIMARS і боєприпаси до них із дальністю 70 кілометрів. Адже тоді розвалиться російська тактика нарощування артилерії на фіксованих позиціях.

У Кремлі відреагували попередженнями про те, що постачання американських ракет підвищують ризик ескалації. Але президент США Джо Байден навмисно виключив можливість постачання Україні ракет середньої дальності, які могли б діставати вглиб російської території, а президент України Володимир Зеленський заперечував будь-які наміри здійснити такі атаки.

Реальна мета цих попереджень Росії — у тому, щоб посилити стурбованість серед європейців, які не звикли до ризику, і конвертувати природну втому від затяжної війни в небажання підтримувати та збільшувати підтримку українцям, які перебувають у критичному становищі. Московські експерти з ентузіазмом учепилися за слова ексдержсекретаря США Генрі Кіссинджера про те, що Україна має купити мир територіальними поступками. Говорячи, мовляв, ось ці слова Кіссинджера і є свідченням тиску Заходу на Зеленського, щоб той прийняв продиктовані Росією компроміси. Однак це приймання бажаного за дійсне. Бо Україну підтримують і уряди країн — учасниць НАТО, і народи цих країн. Навіть президент Франції Еммануель Макрон, розчарований марністю своєї телефонної дипломатії, дорікнув президентові Володимиру Путіну «історичною помилкою» розпочати повторне вторгнення 24 лютого 2022 року.

Розбіжності серед європейців серйозні, але менш бурхливі, ніж зазвичай, і Євросоюзу вдалося минулого тижня затвердити свій шостий пакет санкцій, який розчарував багатьох експертів у Москві. Основний зміст цього останнього пакета (крім довгого списку персональних санкцій) складається з різних обмежень на експорт російської нафти та природного газу, включно з документально підтвердженим зобов’язанням більшості країн — членів ЄС зменшити чи усунути свою залежність від цих постачань у максимально короткі терміни.

Це зобов’язання в умовах нестійкості ринку та зростання інфляції набагато ширше, ніж очікувала більшість аналітиків. Але рішучість європейців підкріплена тим, що оскільки енергетичний сектор Росії так сильно постраждав від виходу західних партнерів і сервісних компаній, видобуток нафти й газу в РФ має різко скоротитися, тому вона не може бути надійним постачальником.

Неминучий спад нафтодоходів буде болючим для російського бюджету, але тільки цим усе не обмежується. Російська транспортна система буде поступово дезорганізована через розвал виробничо-збутових ланцюжків і закриття багатьох заводів, побудованих західними компаніями, які вирішили припинити бізнес у Росії. Мільйони російських автовласників уже починають відчувати наслідки. Путін, мабуть, не розуміє глибини економічних проблем своєї країни, окрім прямих витрат, пов’язаних із нападом Росії на Україну.

Але його менше турбує роздратування своїх міністрів, ніж наростання гніву серед вищого керівництва. Він не може звинуватити своїх генералів у невдачах завоювання Донбасу та розв’язати сталінські чистки, бо через військові втрати резерв досвідчених російських командирів вичерпався. Замінити їх лояльними силовиками зі спецслужб — не варіант. Міністр оборони Сергій Шойгу і надалі користується повагою в офіцерському корпусі. Він знає не тільки про розчарування бойових генералів у зв’язку з нестачею резервів і ресурсів, а й про невдоволення величезної державної бюрократії, викликане неефективним керівництвом і запереченням катастрофи, що розгортається, на офіційному рівні.

Схоже, війну Путіну вже не виграти незалежно від того, що творить збуджена пропаганда з приводу кожного квадратного кілометра «звільненого» Донбасу. Україна, тим часом, виявляє мужність і завзятість в оборонних боях, демонструє стратегічне терпіння, дозволяючи втомленій російській армії виснажувати свої останні резерви безглуздими атаками, і готує свіжі батальйони, оснащені західною зброєю.

Загроза українського контрнаступу для російських командирів є очевидною, але вони не можуть підготувати оборонні позиції, бо накази вимагають просування вперед. Ані поступово деградуюча економіка Росії, ані сильно пошкоджена військова машина не можуть витримати затяжну війну на виснаження, а саме цьому курсу відданий Путін. Його єдина надія — на те, що Україна від бомбардувань зламається, але він, здається, не може зрозуміти непохитну волю українців відстояти свою державу.

Только что написал(а)
смотреть
author
пишет сообщение