Відповідь Бога на запитання українців: “За що?”, – цю притчу повинен прочитати кожен!

Тетяна Лонська написала притчу, у якій спробувала пояснити українцям, чому на долю нашої нації випало таке тяжке випробування.
– Боже, ти ж не залишиш Україну, не кинеш?

– Звичайно, не кину! З чого ти взяла це, моє дитя?

– Просто в моїй країні стільки лиха, стільки горя… І в душі лише одне запитання: “За що?”

– Не “за що?”, а “чому?”.

– Так чому?

– Тому що на землі накопичилося дуже багато зла. І хтось мусить його зупинити.

– Але чому саме ми?

– У мене на землі немає інших рук, окрім людських рук, ти ж знаєш. Я довго думав… Не кожному це під силу… Мають бути особливі люди… Має бути особливий народ…

– Виходить, нам під силу?

– А хіба ти сумніваєшся?!! Ти озирнися навколо! Хіба зможе хоч хтось зламати цих людей?

– Господи, адже вони ж називали себе нашими братами…

– Таке буває… Споконвіку… Ти ж пам’ятаєш про Каїна та Авеля…

– Пам’ятаю…

– У них нічого не вийде… Вони хотіли роз’єднати Україну, але вона згуртувалася, як ніколи. Вони хотіли її стерти з лиця землі, щоб про цю країну забули, але зараз про неї говорить увесь світ. Вони хотіли забруднити кров’ю її мирний прапор, але Україні вдалося всю планету розфарбувати у кольори пшениці та неба.

– Боже… Стільки будинків зруйновано… Стільки доль скалічено… Гинуть невинні люди, вмирають діти… зникають цілі міста…

– Міста, як, втім, і люди, мають свою місію. Так… це боляче, я знаю. Але іноді по-іншому не виходить. А люди загинули не просто так… Тепер своїми білими крилами ангельськими вони закриватимуть небо над Україною. Навіть на небесах вони не залишать свою країну… своє місто… своїх близьких…

– Ми ж переможемо? Ми вистоємо?

– А хіба може бути інакше з такими людьми? На них їдуть танки, а вони виходять назустріч із голими руками. Навколо виють сирени, а вони лише голосніше читають дітям казки. Всю ніч ліплять вареники та печуть пиріжки, щоб уранці передати гарячу їжу своїм захисникам. Після обстрілів вимітають з вулиць шибки і починають висаджувати на клумбах квіти. Закохуються, одружуються та народжують дітей –у підвалах та на станціях метро. Непереможний, незламний, неймовірний народ… Вони здивували своєю силою весь світ і навіть мене, якщо чесно. Я не очікував, але зрозумів, що не схибив.

– Ну що ж, значить, ми обов’язково впораємося, вистоїмо, не здамося!

– Тримайтеся за руки! Будьте всі разом. А я буду поряд, обіцяю!

Только что написал(а)
смотреть
author
пишет сообщение